Одного разу я народився первістком у родині люблячих батьків, дядьків і тіток, дідусів і бабусь і йшов по цікавому мені шляху, з планом, який створив сам...
Одного разу в 24 роки я отримав MBA-диплом, познайомився з майбутньою дружиною і став директором з маркетингу немаленького немолодого столичного телеком-оператора, якого вдалося перезавантажити до життя...
Якось рік тому моя компанія купила іншу в м. Івано-Франківськ, з двома ключовими людьми з команди маркетингу я поїхав у відрядження щоб швидко багато зробити з точки зору інтеграції активу. І в робочу суботу 19 серпня в Києві, щоб нарізати завдань, проконтролювати 20 чоловік команди і зробити ще бооооооооооооольше. Звичайно ж «до свят», ви ж знаєте, як це буває, коли напередодні ділового сезону через переносів в країні трапляється 5 вихідних? І ще заплатити виконроба і стартувати ремонт у щойно купленій у валютну іпотеку квартирі. Звичайно ж, неодмінно в суботу 19 серпня...
Одного разу виїхавши з того відрядження п'ятничним ввечері в Київ, не доїхавши до нього 25 км, біля селища з невинною назвою Міла, в 2 години ночі ми на моїй службовій Skoda SuperB з водієм на швидкості в'їхали під фуру... Водій отримав кілька переломів і важку моральну травму, мій заступник відбувся легким струсом мозку, про прекрасного хлопця Андрія залишилася лише світла пам'ять, а я повернувся з відкритою черепно-мозковою травмою, переламаною ключицею, відірваним вухом, роздробленою щелепою і переніссям, у комі та з невтішними прогнозами...
Одного разу через місяць після трагедії, мене всупереч подив і прогнозами лікарів, акуратно зшитого і активно йде на поправку перевели з реанімації в палату, а ще через 2 місяці я повернувся у своє директорське крісло з усіма знаннями і навичками, але повністю відключеному волею далі змінювати світ і боротися, і відсутньою відповіддю на питання «Навіщо весь цей движ навколо?» Хоч система маркетингу, вибудувана мною в компанії за рік, встояла і видала на-гора все необхідні результати, всупереч втрат ключових людей. Crush-test моя система пройшла, залишилося зробити те ж і мені...
Одного разу змінювали один одного сірі дні, провалитися в сон, прокинутися і спати в емоційному коматозі, з'їсти їжі, ходячий революціонер став реактивної амебою, «що воля, що неволя, все-одно»...
Одного разу через півроку після аварії я ліг у госпіталь на двотижневу відновлювальну терапію. День святого Валентина з нареченою у шпитальній палаті з тістечком «картоплею» і свічками, куплені у м. Печерська тюльпани, відра крапельниць, годинник цілющого сну в барокамері, нездатність зібрати себе до купи і години роздумів дивлячись у стелю «Навіщо мені ця аварія? Що вона хотіла мені сказати?»...
Одного разу в ніч з 2 на 3 березня я без особливого ентузіазму готував страшно серйозну презентацію по роботі, і в голові «знову включили лампочку», я повернувся! І це помітили ВСІ вже на наступний день...
Одного разу я продовжив революцію на роботі, одружився на коханій, з'їздив в Європу у весільну подорож на поїзді і паромі, ковбасив-ковбасив-ковбасив разом з командою, поки одного разу через півроку апатія не повернулася, трохи слабкіше, але від того не легше...
Одного разу після двотижневої терапії я знову повернувся. Так повторювалося ще 2 рази. Разом 2 місяці пошуків відповіді на питання «навіщо?» в стелі лікарняної палати протягом двох років. І в останній день четвертого разу мені прийшов інсайт...
Одного разу ми приходимо у це життя безмежних можливостей, де неминучі всього дві речі. Перша – фізична смерть, яка може настати, коли завгодно і з ким завгодно, тому поважати її треба, а ось боятися, отруюючи страхом кожен день свого життя, якої незрозуміло скільки залишилося, точно не варто. Коли приймаєш факт смерті і смиряешься з його неминучістю, всі інші проблеми здаються абсолютно несуттєвими. Друга – зміни (трансформація), які завжди відбуваються, куди б ми від них не ховалися, заціпенівши в неделании на стільці, встромляючи у своє відображення в екрані смартфона. Все змінюється, все змінюється завжди, всі ми змінюємося. Найбільша дурість – намагатися зупинити зміни і жадати стабільності. Найбільша цінність у людині – здатність усвідомлено змінюватися трошки попереду свого часу. І всього дві ключові речі ми вибираємо: ніж (справа, люди, події, думки, емоції) наповнимо час нашого життя між «зараз» і «смертю»? і в якому напрямку ми будемо сподіватися змінюватися? Я буду розвиватися або руйнуватися? Мій вибір, мій персональний бриф світобудови – простий: наповнити життя максимальної радістю, займаючись тим, чим я приношу найбільше цінності і користі – змінювати себе, своє оточення та світ з допомогою цілісного маркетингу. До речі, жертовно мучитися і страждати від «біди за бідою» – це теж вибір. Багатьох, але не мій. Ось така проста матриця світоустрою без точки «0» з двома неизбежностями і її виборами...
Одного разу я поділюся цієї нехитрої концепцією зі своїми дітьми, і, сподіваюся, не один раз вона допоможе їм зробити свій вибір...
Одного разу 9 років тому я почав ставити на співбесідах кандидатам запитання: «з сьогоднішнього дня минуло рівно п'ять років, ти йдеш по вулиці, на тебе впала цегла і тебе не стало. За що з точки зору самого цікавого, що ти прагнеш зробити в ці п'ять років тебе повинні заповнити люди? І що написати на обмеженому просторі твоєї могильної плити?» У питання немає правильних і неправильних відповідей, але для багатьох це питання – не тільки стрес, похлеще «розкажіть найголовніше про себе за 2 хвилини, секундомір включений», але і стимул перший раз в житті задуматися про те, що наступний мить може просто не настати набагато важливіше, щасливий ти взагалі, займаючись тим, чим ти займаєшся. Щасливий ти, перебуваючи з тими, з ким знаходишся? Щасливий ти, займаючись тим, що ти вибираєш кожен день? Щасливий ти прямо зараз?...
Одного разу ти запитаєш у мене «Як справи?» Я відповім простий латинською приказкою: «Dum vivo, prosum!» — «Поки я живий, у мене все відмінно!», тому що все ще можна змінити. Keep walking, or running, but never stop flying!...
Одного разу ти будеш щасливою людиною. Пам'ятай, що створити щось посереднє і «вау!» займає приблизно однаковий час. Радість від того, що настав новий день, від того який гарний сніг за вікном і страждання від того, що до весни ще два дні, а до «пенсії» — 20 років — теж...
Бути може, твоє «одного разу я буду щасливим» — це прямо зараз?
Автор — Дмитро Джеджула
