На небі ще не народившись,
Ми тихо шепотіли один одному:
— Я буду шукати тебе, чуєш?
Але як я тебе впізнаю?
— Бути може, шуму моря.
А може, з зірок мерцанью...
За пісень вітрів на просторі.
За звуком кроків, молчанью...
— А що, якщо вийде помилка?
А що, якщо раптом я осліпну...
І чиясь чужа посмішка
спалить мене, буду попелом?
— Я попіл візьму в долоні
і буду довго молитися...
А ти, задихнувшись від болю,
воскреснеш вогненної птахом.
І в небо ворвешься. Знаєш,
Над нами завжди буде небо.
Коли ти літаєш уві сні,
Не вірити в крила безглуздо.
Захмарний шепіт все тихіше:
— Прощавай, я тебе відпускаю.
— Знайдеш мене? Відшукаєш.
— Пізнаю тебе? Дізнаюся...
Євген Бруштейн
