— Сумуєш?..
— Сумую!..
— Так що ж не пишеш?..
— Боюся не відповіси, боюся не почуєш.
— А хіба не безглуздо, нудьгувати, і боятися?..
У двох рядках про головне, про почуття зізнатися...
— Напевно нерозумно, напевно дивно,
напевно боягузка – боюся я про головне.
Боюся, що заперечиш, що скажеш: «Все мертве!» –
і разом надії як ластиком стерті.
— Послухай, не бійся, всього лише три слова...
І за руки разом, і разом ми знову!
Скажи мені, що любиш, мені знати це важливо! –
Я заради тебе буду самим відважним.
Вибухну з новою силою, понесу до Богині,
лише ти, ти одна, до кінця і відтепер!
***
Але ти мені не пишеш, напевно охолола.
Була Любов?!.. Або, що це було?..
Я чекаю повідомлень: 3:40... 5:20,
пишу в пустоту, мені б б собі зізнатися.
Небо затягнеться, покриється імлою,
а я тут один – діалог з тишиною...
Піду, міцніше.., а може бути чаю.
Прошу, напиши!.. Я шалено сумую...
Автор — Втратив Сонце
